Автори:
Антон Ходош, молодший юрист ETERNA LAW
Незважаючи на неспровоковану, агресивну та цинічну війну, яку веде російська федерація проти України, наша країна продовжує свій стрімкий розвиток та євроінтеграційні процеси. Докорінних змін зазнають усі сфери діяльності людини, у тому числі сфера інтелектуальної власності.
Так, 01.07.2022 Верховна Рада України прийняла за основу Проект Закону України «Про авторське право і суміжні права» № 5552-1 від 09.06.2021 (надалі – «Законопроект»). Ним вносяться суттєві оновлення у сферу авторсько-правових відносин.
Нижче ми розглянемо ключові та базові аспекти Законопроекту, оцінимо його переваги та недоліки.
Основним позитивним нововведенням, яке впроваджується Законопроектом, є розширення положень законодавства у сфері авторського та суміжних прав, які раніше не мали достатньої деталізації, а також конкретизація регулювання окремих правовідносин у зазначеній сфері.
Наприклад, така ознака твору як його оригінальність раніше мала лише опосередковане посилання як на підставу для охорони об’єкта авторського права у пункті е) статті 10 чинної редакції Закону України «Про авторське право і суміжні права» (надалі – «Закон»). Водночас Законопроектом пропонується визначити оригінальність твору як: «ознаку (критерій), що характеризує твір як результат власної інтелектуальної творчої діяльності автора та відображає творчі рішення, прийняті автором під час його створення». Тобто, Законопроектом чітко визначено зміст цього критерію охороноздатності творів.
Також, було розширено термін «відеограма» і тепер він охоплюватиме, з-поміж іншого, відеозапис нерухомих зображень, чим фактично збільшено перелік потенційних об’єктів, які можуть отримати правову охорону.
Неможливо не відмітити як корисну новелу те, що Законопроектом надано визначення «музичного кліпу» та віднесено його до аудіовізуальних творів, чим також деталізується перелік об’єктів, що охороняються Законом. Проте, на нашу думку, недоцільним є встановлення ознаки «співмірності» тривалості самого музичного кліпу та музичного твору, з якого складається його звуковий ряд. Так, Академічний тлумачний словник української мови (СУМ-11) 1970-1980 років у роз’ясненні слова «співмірний» вказує, що: «визначуване і визначаюче поняття мають бути рівні за обсягом». На практиці ж, доволі часто, кліпи є довшими, аніж сам музичний твір. Отже, не варто звужувати перелік охоронюваних об’єктів шляхом впровадження такої ознаки.
Важливо зазначити, що статтею 1 Законопроекту передбачено формулювання такого базового терміна у сфері авторського права, як «твір». Законодавець, при цьому, встановив вимогу до всіх творів – вони повинні бути «виражені в об’єктивній формі». Це фактично означає, що твір, щоб отримати правову охорону, повинен мати одну з таких форм: аудіальну (у тому числі усну), тактильну (наприклад, твір написаний шрифтом Брайля), візуальну (у тому числі письмову), матеріальну, електронну, бінарну (наприклад, аудіовізуальну) тощо. Зі свого боку, Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів, яка є одним з основоположних актів у сфері авторського права, передбачає, що правова охорона надається всім творам в галузі літератури, науки і мистецтва «яким би способом і в якій би формі вони не були виражені», залишаючи, однак, право країнам, до яких застосовується Конвенція, за власним законодавством приписати, що літературні і художні твори або будь-які певні їх види не підлягають охороні, якщо вони не закріплені в тій або іншій матеріальній формі. Чинне українське законодавство, а саме – частина друга статті 433 Цивільного кодексу України (надалі – «ЦКУ»), передбачає, що: «Твори є об’єктами авторського права без виконання будь-яких формальностей щодо них та незалежно від їх завершеності, призначення, цінності тощо, а також способу чи форми їх вираження.» Як бачимо, законодавець дещо відступив від такої позиції у Законопроекті, встановивши вищезазначену вимогу щодо об’єктивної форми вираження до всіх творів. Проте, якщо Законопроект буде прийнято у тій редакції, що передбачена на момент написання цієї статті, виникне юридична колізія, яка потенційно може стати предметом судових спорів, оскільки Законопроектом не вносяться зміни до зазначених положень статті 433 ЦКУ.
Водночас позитивні нововведення, які впроваджуються Законопроектом торкнулися не лише термінологічного регулювання авторсько-правових відносин.
Так, вважаємо беззаперечно правильним віднесення до переліку об’єктів авторського права текстів перекладів для озвучення (в тому числі дублювання), субтитрування аудіовізуальних творів іншими мовами. Раніше зазначений перелік включав лише ті тексти перекладів, які були призначені для іноземних аудіовізуальних творів. Таким чином, законодавець розширив перелік об’єктів, які підлягають правовій охороні за Законом.
Також, Законопроектом визначено, що до частини твору, яка може використовуватися самостійно, а отже й охороняється Законом, відносяться, з-поміж іншого, оригінальний персонаж твору та оригінальне ім’я персонажу твору. В попередній судовій практиці доволі часто зацікавленим особам доводилося доказувати, що персонаж твору та / або його ім’я є самостійною частиною твору і повинні отримувати правову охорону.
Однією з найважливіших змін вважаємо те, що Законопроектом визначено момент, з якого твір вважається створеним, а саме: «Твір вважається створеним з моменту первинного надання йому будь-якої об’єктивної форми (письмової, речової, електронної (цифрової) тощо).» Свого часу практика такого трактування моменту створення твору отримала своє відображення у Постанові Пленуму Верховного Суду України № 5 від 04.06.2010, проте, чинна редакція Закону передбачає лише те, що авторське право на твір виникає внаслідок факту його створення, а чинна редакція статті 437 ЦКУ встановлює: «Авторське право виникає у його автора в момент створення твору.» Тобто, законодавством це питання не було чітко регламентовано, а на практиці чи завершене створення твору, чи ні, вирішував сам автор, що ускладнювало, зокрема, такі правовідносини як створення твору за замовленням або у зв’язку з виконанням трудового договору. Роботодавець або замовник фактично були позбавлені можливості змусити автора завершити створення твору. Нині момент створення твору прямо визначений законодавством, що виключає можливість зловживання з боку автора. Ба більше, частиною четвертою статті 14 Законопроекту передбачене право роботодавця на завершення незавершеного службового твору, якщо інше не передбачено трудовим договором (контрактом) або іншим договором щодо майнових прав на службовий твір, укладеним між роботодавцем і працівником. Ця норма буде корисною у випадках звільнення або смерті працівника тощо. Однак, варто зазначити, що необхідно розмежовувати «незавершений твір» та «твір, що не є створеним». «Незавершеним твором» можна вважати твір, зміст якого не закінчено автором, коли «твором, що не є створеним», з урахуванням положень Законопроекту, є твір, який не набув жодної об’єктивної форми. Водночас вважаємо за потрібне передбачити у Законопроекті аналогічну за змістом норму щодо творів, які створюються за замовленням, а саме – щодо надання права замовнику на завершення незавершеного твору.
Однією з позитивних новел для авторів, виконавців, виробників фонограм та відеограм, передбачених Законопроектом, є те, що право на справедливу винагороду, яке належить цим особам, не може бути передане (відчужене) іншим особам (окрім переходу до спадкоємців). Цим законодавець фактично захищає творців від недобросовісних дій інших осіб, а також положень договорів, які могли б позбавити їх цього права. Проте, Законопроектом не враховані випадки укладання правочинів (договорів) щодо розпорядження майновими правами на об’єкти авторського права або об’єкти суміжних прав на безвідплатній основі, та через це виникають суперечності між окремими положеннями Законопроекту. Наприклад, частиною сьомою статті 50 Законопроекту передбачено, що автор або виконавець має право вимагати від іншої сторони договору (роботодавця, замовника, ліцензіата тощо) виплати додаткової пропорційної винагороди за використання твору або виконання, якщо розмір винагороди за його використання, передбачений в укладених між цими сторонами договорах, став непропорційно низьким у порівнянні з доходами цих осіб, пов’язаними з використанням твору або виконання, а такі особи зобов’язані виплачувати автору або виконавцю відповідну додаткову пропорційну винагороду. Таким чином, при безоплатності правочину (договору), винагорода автора або виконавця буде автоматично непропорційною доходам іншої сторони, що зумовить його право вимагати оплати від такої іншої сторони правочину (договору). Водночас вважаємо, що не завжди передача (відчуження) права на винагороду була невигідною для автора або виконавця, оскільки більшість угод між ними та замовниками творів / виконань укладалися на взаємовигідних умовах. Тому, доцільним є передбачення списку виключень із загального правила, встановленого Законопроектом.
Більшої конкретизації та деталізації зазнали також положення законодавства щодо авторських прав на окремі об’єкти, наприклад, комп’ютерні програми, а також щодо випадків вільного використання творів без дозволу автора або іншої особи, яка має авторське право.
Як бачимо, Законопроект впроваджує багато позитивних змін у регулювання даної сфери відносин, проте, він має також певні недоліки. Несуттєвими, проте, такими, що можуть викликати проблеми у правозастосовній діяльності є наступні недоліки.
По-перше, Законопроект доволі часто оперує терміном «суб’єкт майнових авторських прав» (який включає осіб, які набули таких прав за договором або з інших підстав, передбачених законом (спадкоємці, роботодавець тощо)) поруч із терміном «суб’єкт авторського права». Так, з поточного формулювання частини другої статті 5 Законопроекту прямо не випливає, що термін «суб’єкт авторського права» включає в себе також «суб’єктів майнових авторських прав», у той час, як чинний Закон відносить таких осіб до суб’єктів авторського права. Це потенційно може зумовити спори про застосування, зокрема, статті 12 Законопроекту, в якій визначено майнові права саме суб’єктів авторського права.
По-друге, текст Законопроекту, надає повністю однакове визначення термінам «власник веб-сайту» та «власник веб-сторінки», зазначаючи при цьому, що власник веб-сторінки не є власником веб-сайту. Звісно, тотожність цих термінів є друкарською помилкою, яку необхідно виправити, адже за такого формулювання просто неможливо визначити, хто є власником веб-сайту, на якому різними сторінками управляють різні люди.
По-третє, в Законопроекті не передбачено терміна «виключне право», хоча він часто використовується за текстом. Водночас поточна редакція Закону наводить його визначення. Така прогалина зумовлює неможливість встановлення змісту «виключності» права, яка по суті означає право, яке належить лише певній особі.
Більш суттєвим, й чи не найбільшим недоліком Законопроекту, вважаємо те, що законодавець збільшив перелік особистих немайнових прав автора, доповнивши його правом на оприлюднення твору, яке являє собою будь-яку дію, що вперше робить твір доступним для необмеженого кола осіб. Чимало науковців, таких, як доктор філософії права (Ph.D) професор Ф. Дессемонте (Francois Dessemontet), є прихильниками віднесення права на оприлюднення твору до майнових авторських прав. Це зумовлено тим, що особисті немайнові права не можуть бути передані (відчужені) іншим особам і не переходять у спадщину, що передбачено, зокрема, в абзаці другому частини першої статті 11 Законопроекту. Водночас неможливо жодним чином використовувати твір, який ще не був оприлюднений. Оскільки за Законопроектом це право не може бути передане (відчужене), та навіть не вбачається можливості надання автором згоди на те, щоб такі дії були вчинені іншою особою (як це передбачено поточною редакцією Закону), перед замовниками творів та роботодавцями постають суттєві ризики. Вони, безумовно, зацікавлені в отриманні та використанні твору, створеного за замовленням або за трудовим договором, проте автор потенційно може зловживати своїм правом, не оприлюднивши твір, чим фактично не дозволить їм його використовувати. Ба більше, із віднесенням права на оприлюднення твору до особистих немайнових прав пов’язана юридична колізія у самому Законопроекті. Як зазначалося вище, це право не може переходити у спадщину, водночас Законопроектом пропонується викласти частину третю статті 442 ЦКУ у такій редакції: «У разі смерті автора, його правонаступники мають право на оприлюднення твору, якщо це не суперечить волі автора». Тобто, Законопроект одночасно забороняє перехід права на оприлюднення твору у спадщину та передбачає набуття цього права правонаступниками (у тому числі спадкоємцями) автора у разі його смерті, що беззаперечно є суперечністю між окремими положеннями Законопроекту. Доцільним вважаємо передбачити у Законопроекті можливість оприлюднення твору іншими особами за згодою автора, а також можливість переходу даного права у спадщину.
Іншою суттєвою прогалиною Законопроекту вважаємо неповну деталізацію терміна «інтерактивне надання доступу». Відповідно до статті 1 Законопроекту, інтерактивне надання доступу – це: «поширення об’єкта авторського права та/або суміжних прав для публіки з використанням кабелю чи без нього, в тому числі в мережі Інтернет або інших інтерактивних мережах, зокрема, розміщення на одному сайті контенту іншого сайту (фреймінг), таким чином, щоб представники публіки могли отримати доступ до даного об’єкта з місця та у час, обрані ними індивідуально. Не вважається інтерактивним наданням доступу розміщення на одному сайті гіперпосилання на інший сайт, на якому розміщено об’єкт авторського права або суміжних прав». Наші зауваження стосуються того, що законодавець не відносить до даного терміну такі дії, як надання гіперпосилання на інший сайт. За текстом Законопроекту, інтерактивне надання доступу є одним зі способів використання твору. Саме суб’єктам авторського права належить виключне право дозволяти використання твору, зокрема, й таким способом. Якщо даний термін не включатиме надання гіперпосилання, це означатиме, що будь-яка особа може вчиняти такі дії без необхідності отримання дозволу суб’єкта авторського права. Проте, це частково суперечить практиці Європейського Суду Справедливості. Так, у лютому 2014 року у справі № С-466/12 Суд зазначив, що надання гіперпосилань дійсно не потребує дозволу правовласника, однак, зауважив, що дії, коли за допомогою гіперпосилання можливо отримати доступ до твору, розміщеного на іншому веб-сайті, що перебуває в обмеженому доступі, потребують дозволу правовласника. Тому, вбачаємо бажаним імплементувати таке уточнення, сформульоване Судом, у національне законодавство.
Також, Законопроект, на жаль, не усуває недолік, який існує й в чинній редакції Закону. Так, у визначеннях таких способів використання творів, як: приватне копіювання, публічне виконання, публічне демонстрування та публічне сповіщення, фігурує словосполучення «близькі знайомі сім’ї». В контексті Законопроекту, це означатиме, що зазначені види використання творів у колі лише «близьких знайомих сім’ї» не буде порушенням авторських прав. Вважаємо, що під визначення «близьких знайомих сім’ї» може підпадати майже необмежена кількість осіб, що потенційно може призвести до зловживань та правопорушень. Тому, вбачається, що це словосполучення необхідно виключити із Законопроекту, або надати йому чітке нормативне регулювання (обмеження).
Повертаючись до способів використання твору, варто зауважити, що Законопроектом, передбачений їх вичерпний перелік. Водночас поточною редакцією Закону прямо визначено, що цей перелік не є вичерпним, що повністю обґрунтовано, тому, що на практиці неможливо передбачити усі способи, якими може використовуватися твір.
Неприємним для представників бізнесу, зокрема, кіноіндустрії та музичної сфери, а також потенційних інвесторів може стати змін?не визначення терміну «продюсер аудіовізуального твору», а також впровадження термінів «вироблення відеограми» і «вироблення фонограми». Термін «продюсер аудіовізуального твору» відтепер не включатиме осіб, які фінансували його створення, а терміни «вироблення відеограми» та «вироблення фонограми» фактично виключають осіб, які ініціювали та/або фінансували звуко- або відео- запис, проте не приймали участі в його здійсненні безпосередньо, зі списку осіб, які вважаються виробником відеограми або виробником фонограми відповідно. Таким чином, інвестор не набуває автоматично майнових прав на аудіовізуальний твір або на відео- чи фоно- граму в момент їх створення, якщо не укладе договір щодо розпорядження майновими правами на відповідний об’єкт права інтелектуальної власності з особою, яка фактично набуває такі права за законом внаслідок створення цього об’єкта.
Також, варто зазначити, що Законопроектом, у випадку його прийняття в поточній редакції, буде повернута давня юридична колізія, яка мала місце між положеннями Закону та ЦКУ щодо розподілу майнових прав на твори, створені за замовленням, або у зв’язку з виконанням трудового договору. Так, згідно з Законопроектом, майнові права на службовий твір, а також майнові права на твір, створений за замовленням, належать роботодавцю або замовнику відповідно, якщо інше не передбачено договором. Безумовно, таке положення повністю відповідає реаліям сьогодення та зацікавленості роботодавців і замовників у набутті прав на твір. Проте, ЦКУ у статтях 429 та 430, до яких не вносяться зміни Законопроектом, передбачає дещо інший розподіл майнових прав, а саме: майнові права належать працівникові та роботодавцю спільно (у разі створення об’єкту права інтелектуальної власності у зв’язку з виконанням трудового договору), та – творцеві та замовникові спільно (у разі створення такого об’єкту за замовленням). Цю колізію необхідно усунути з метою недопущення неправильного правозастосування.
Окремо зазначимо суперечливе нововведення Законопроекту, яке по суті є продовженням реформи колективного управління майновими правами правовласників у сфері авторського права і/або суміжних прав, яка розпочалася у 2018 році. Статтею 54 Законопроекту передбачаються види використання творів та об’єктів суміжних прав, за які право на справедливу винагороду автори, суб’єкти суміжних прав, та інші особи, які мають майнові права щодо цих об’єктів, реалізують не самостійно, а через акредитовані організації колективного управління. Позитивним у цьому є те, що відповідно до Закону України «Про ефективне управління майновими правами правовласників у сфері авторського права і (або) суміжних прав» № 2415-VIII від 15.05.2018, ці організації, можуть бути засновані виключно правовласниками відповідних об’єктів права інтелектуальної власності, підзвітні ним, повинні діяти прозоро та з неухильним дотриманням інтересів правовласників, що безумовно викликає довіру до цих організацій та відповідає сучасній міжнародній практиці, а також є доволі зручним засобом збору винагороди правовласників у певних сферах правовідносин. Проте, вищезазначеним Законом № 2415-VIII від 15.05.2018 передбачено декілька видів колективного управління, зокрема: добровільне, розширене і обов’язкове. У той час, як розширене колективне управління хоча б передбачає право правовласників вилучати повністю або частково належні їм права на об’єкти авторського права і/або суміжних прав з управління, обов’язкове – такого права не передбачає. Наслідком є обмеження майнових прав правовласника об’єктів інтелектуальної власності, зокрема, щодо надання дозволів на комерційне використання належних йому об’єктів (частина п’ята статті 5 Закону № 2415-VIII від 15.05.2018). При цьому, дане право, у випадку розширеного або обов’язкового колективного управління, обмежується за законом, незалежно від того, чи уклав правовласник договір із організацією колективного управління, чи ні. Водночас як зазначив Верховний Суд у Постанові від 22 лютого 2021 року по справі № 910/18772/19: «Верховний Суд наголошує, що право на колективне управління майновими правами суб’єктів суміжних прав не слід ототожнювати із правами самого суб’єкта суміжних прав, включаючи право на розпорядження ними». Зауважимо, що тема колективного управління майновими правами суб’єктів права інтелектуальної власності є доволі суперечливою та об’ємною, тому повинна бути предметом розгляду в окремій статті.
Таким чином, констатуємо, що, беззаперечно, євроінтеграційні процеси вимагають суттєвої зміни та оновлення національного законодавства, проте, розглянутий Законопроект, на нашу думку, потребує вдосконалення до його остаточного прийняття, з метою одночасного врахування інтересів як авторів, так і представників бізнесу (у тому числі роботодавців та замовників творів), а також вимог міжнародних угод, укладених Україною.
Джерело: ЮРЛІГА
