З пришвидшенням процесів глобалізації світу та все більшим розмиванням кордонів між державами звичним явищем сьогодення стало завдання шкоди фізичними та юридичними особами не лише на території держави місця свого постійного проживання, громадянства або реєстрації, але й на території іноземних держав. Так, наприклад, в Японії лише кількість ДТП за участю іноземців за останні 5 років зросла на 30%.
Такі діяння є підставою для виникнення правовідносин з відшкодування завданої шкоди (в теорії права їх ще називають «деліктними правовідносинами»), які до того ж ще й обтяжені іноземним елементом.
Водночас із теорії права ми також знаємо, що наявність іноземного елемента в будь-яких правовідносинах, у тому числі й деліктних, породжує конфлікт юрисдикцій у широкому розумінні, внаслідок якого виникають проблеми не лише у виборі застосовного матеріального права, але й у виборі юрисдикції (держави), суди якої компетентні розглядати спір, що виникає з таких правовідносин. Інакше кажучи, виникає проблема визначення міжнародної підсудності таких спорів.
Відповідно, саме про труднощі при визначенні юрисдикції (держави), суди якої компетентні розглядати деліктні спори з іноземним елементом (надалі також будемо застосовувати поняття «міжнародна підсудність деліктних спорів»), і піде мова в цій статті.
Почати потрібно з того, що питання визначення міжнародної підсудності деліктних спорів з іноземним елементом, на відміну від питання вибору застосовного матеріального права, є процесуальним. Відповідно, при визначенні міжнародної підсудності не застосовуються колізійні прив’язки, а також матеріально-правові норми міжнародних договорів, характерні для вибору матеріального права у правовідносинах, обтяжених іноземним елементом.
Проте якщо ми проаналізуємо норми як міжнародних, так і національних нормативно-правових актів, які стосуються питань визначення міжнародної підсудності деліктних спорів, то побачимо, що все ж таки існує певна закономірність та логіка у визначенні компетентної юрисдикції, яку можна розглядати як своєрідну умовну процесуальну прив’язку.
Говорячи про національні нормативно-правові акти, залежно від того, який підхід до кодифікації міжнародного приватного права обрала та чи інша держава — автономний чи галузевий, — відповідні норми можуть міститися або в окремих законах про міжнародне приватне право, або бути інкорпоровані у процесуальні кодекси.
Так, в Україні це питання врегульоване у п. 3 ч. 1 ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право», в якому встановлено, що суди України компетентні розглядати будь-які справи з іноземним елементом про відшкодування шкоди, якщо така шкода була завдана на території України.
Схожі формулювання можемо знайти і в національних законодавствах інших країн. Так, ч. viii ст. 3-3 ЦПК Японії встановлює, що японські суди за загальним правилом мають юрисдикцію щодо деліктних спорів, якщо делікт мав місце на території Японії. Схожі формулювання знаходимо і, наприклад, у ст. 272 ЦПК КНР.
Проте в національних законодавствах іноземних держав можна зустріти й інші формулювання. Так, у ч. 1 ст. 129 Закону про МПП Швейцарії встановлено, що швейцарські суди мають юрисдикцію щодо деліктних спорів з іноземним елементом, у тому числі якщо в Швейцарії мало місце діяння, яке завдало шкоди, або настали негативні наслідки такого діяння. Так само це питання врегульовано і в Законі про МПП Угорщини (ч. 1 ст. 94 Закону), Цивільному процесуальному кодексі Румунії (п. 3 ч. 1 ст. 1.081 Кодексу), Цивільному процесуальному кодексі Франції (ст. 46 Кодексу).
Натомість із тлумачення ст. 32 Цивільного процесуального уложення Німеччини вбачається, що деліктні спори з іноземним елементом підсудні німецьким судам, якщо на території Німеччини мало місце протиправне діяння.
Схожу відмінність у застосованих формулюваннях можемо побачити і в міжнародно-правових актах, у яких врегульовані питання міжнародної підсудності деліктних спорів.
Так, у ст. 49 Договору між Україною та Чеською Республікою про правову допомогу в цивільних справах зазначено, що деліктні спори підсудні судам тієї держави, на території якої сталася подія, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди. Схоже формулювання застосовується, наприклад, і в ст. 35 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах.
У ч. 3 ст. 5 Конвенції про юрисдикцію та визнання і виконання рішень у цивільних та комерційних справах 2007 року (так звана Конвенція Лугано) закріплено, що деліктні спори з іноземним елементом підсудні судам тієї держави, де мало місце або може мати місце протиправне діяння. Аналогічно це питання врегульоване і в Регламенті ЄС № 1215/2012 від 12 грудня 2012 року (так званий Brussels I bis).
Отже, бачимо, що за логікою викладення усіх цих норм міжнародна підсудність деліктних спорів з іноземним елементом у своїй основі пов’язана з державою, де була завдана шкода (інакше кажучи, з місцем завдання шкоди), що є наслідком розвитку деліктного права та появи альтернативної підсудності для цієї категорії правовідносин — forum delicti commissi.
Проте, як ми бачимо з конкретних норм, у різних державах та різних нормативних актах підходи до визначення того, що саме є місцем завдання шкоди, різняться. У доктрині міжнародного цивільного процесу класично виділяють два основоположні підходи до розуміння місця завдання шкоди: (1) місце вчинення протиправного діяння, яке призвело до шкоди; (2) місце настання негативних наслідків від такого діяння. Як ми бачимо на практиці, законодавець може віддавати перевагу або одному з підходів — вузьке тлумачення місця завдання шкоди (Німеччина), або поєднувати одразу два підходи — широке тлумачення місця завдання шкоди (Швейцарія, Франція, Угорщина, Румунія), або взагалі не конкретизувати це питання, застосовуючи загальне формулювання (Україна, КНР, Японія).
З першого погляду ця проблематика неоднозначності тлумачення є виключно теоретичною, оскільки в більшості випадків місце вчинення протиправного діяння та місце настання негативних наслідків територіально збігаються, принаймні в межах однієї країни. Проте сучасний світ не стоїть на місці, через що виникає все більше ситуацій, за яких протиправне діяння вчиняється в одній країні, а негативні наслідки від такого діяння настають в іншій. Наприклад, розповсюдження недостовірної інформації в Інтернеті або незаконне виведення коштів з однієї країни в іншу.
Зростання кількості таких ситуацій створює значні проблеми, оскільки в такому разі питання того, який підхід обрав законодавець, стає ключовим для вибору держави, суди якої будуть розглядати спір. Так, за широкого тлумачення позивач має можливість обрати одну із кількох юрисдикцій, суди якої можуть розглядати відповідний спір; за вузького — позивач обмежений виключно однією юрисдикцією, судитися в якій за тих чи інших обставин для позивача може бути об’єктивно проблематично або неможливо; а в разі використання загального формулювання виникає проблема правової невизначеності, адже в такому разі тлумачення здійснюється судом вже під час розгляду відповідного спору, в результаті чого особа не може заздалегідь знати, в якій країні вона зможе просудитися.
Враховуючи вищенаведене, можна зробити висновок, що проблеми виникають і в разі використання у законодавстві загального формулювання «місце завдання шкоди» або «місце делікту», як, наприклад, в Україні або Японії, і в разі вузького тлумачення цього поняття.
Саме через це в міжнародній практиці поступово відбувається перехід до широкого розуміння місця завдання шкоди, навіть якщо це не випливає з буквального тлумачення відповідних правових норм.
Так, ще у 1976 році Суд ЄС у своєму пілотному рішенні у справі Handelskwekerij G. J. Bier BV v Mines de potasse d’Alsace SA вказав, що у справах, в яких місце вчинення протиправного діяння та місце настання негативних наслідків не збігаються, під місцем, де сталося протиправне діяння, слід розуміти як місце вчинення протиправного діяння, так і місце настання негативних наслідків (цей підхід, розвинений у подальшій практиці Суду ЄС, зокрема у справі Kronhofer 2004, застосовується донині).
У Німеччині суди, тлумачачи ст. 32 Цивільного процесуального уложення Німеччини, також послідовно зазначають, що під місцем вчинення протиправного діяння необхідно розуміти як місце вчинення протиправного діяння, так і місце настання наслідків такого діяння (див., наприклад, Постанову Федерального Верховного Суду Німеччини від 02.03.2010, VI ZR 23/09).
У Китаї у 2015 році Верховний Народний Суд прийняв Тлумачення Цивільного процесуального кодексу КНР (одне із джерел права в КНР), у ст. 24 якого також зазначив, що під місцем завдання шкоди необхідно розуміти як місце, де сталося протиправне діяння, так і місце настання негативних наслідків.
Отже, на сучасному етапі проблема неоднозначного тлумачення «місця завдання шкоди» поступово вирішується завдяки, передусім, судовій нормотворчості та тяжіє до широкого розуміння цієї категорії, що цілком відповідає викликам сучасного світу, в якому шкода може бути завдана одним натисканням кнопки на іншій півкулі.
Джерело: Юридична Газета
