For counterparties, this is primarily a matter of risk management in supply chains. They are interested in whether the company takes social and environmental factors into account in its operations: whether there are common standards of ethical behaviour, how interaction with employees is organised, and whether potential risks of human rights violations in outsourcing or subcontracting are taken into account. In many cases, this is also a condition for access to financing: banks and investors must demonstrate that they work with partners who are able to ensure a basic level of transparency and accountability and prevent violations. This has become not so much a regulatory obligation as a reputational and practical one.
And although the regulators themselves have formally exempted most companies from mandatory reporting, the new rules still affect the market. This primarily concerns the CSRD – the EU Directive on Corporate Sustainability Reporting, which introduces a new system of transparency in the field of environmental, social and governance impact of business. In 2025, the directive was revised, focusing mandatory reporting only on large companies (more than 1,000 employees or €50 million in turnover). But even in the absence of a direct obligation, companies are forced to respond, as reporting requirements are increasingly coming not from the regulator itself, but from counterparties, investors and banks. Marharyta Tatarova, counsel at ETERNA LAW, and Polina Gross, junior lawyer at ETERNA LAW, told Mind more about what Ukrainian companies should do.
Разом із CSRD запроваджуються ESRS – Європейські стандарти сталого звітування, які визначають чіткі показники: від викидів парникових газів й енергоефективності до процесів управління етичними ризиками. У липні 2025 року очікується оновлений проєкт стандартів, який спростить вимоги, залишивши лише ключові показники.
В Україні частина компаній уже працює з юристами й аудиторами, створює внутрішні ESG-функції, автоматизує збір екологічних і соціальних даних, запускає навчання для менеджерів та інших працівників. Деякі бізнеси навіть добровільно звітують – не тому, що так треба, а тому, що це прямий доступ до фінансування, нових клієнтів та участі у міжнародних програмах. Компанії, які зробили ставку на «страховку», а не «пігулку», починають вигравати в тендерах й отримують переваги при залученні фінансування.
Що слід робити компаніям?
Сьогодні компанії мають бути у змозі чітко й аргументовано відповідати на такі ключові запитання:
- Які екологічні та соціальні ризики найбільш релевантні для вашого бізнесу?
- Як ви враховуєте їх при ухваленні управлінських рішень?
- Хто відповідає за ці напрями на рівні процесів, а не лише документів?
- Чи фіксуєте ви споживання енергії, і чи можете показати ці дані в динаміці?
- Чи існують в компанії процедури, що гарантують дотримання трудових прав і дозволяють фіксувати та розглядати порушення?
- Чи готові ви підтвердити ці відповіді не лише словами, а й зрозумілою та верифікованою формою для партнера, інвестора або аудитора?
Великим компаніям уже варто перейти на трек адаптації до повного обсягу ESRS: проводити оцінку подвійної суттєвості (double materiality – аналіз взаємного впливу бізнесу й середовища), вивчати вимоги до структурованого збору даних і залучати юристів до формулювання політик, які витримають незалежний аудит. Варто також оцінити, як саме компанія працює з upstream («вхідними») і downstream («вихідними») ризиками, зокрема, у постачанні, контрактах, правах працівників і впливі на громади. Це те, що з 2026 року дедалі частіше перевірятиметься у процесі due diligence великих гравців.
Для середніх компаній критично знати, чи потрапляють вони під CSRD формально: наприклад, через належність до міжнародної групи, спільну консолідовану звітність або контракти з великими європейськими структурами. Часто бізнес не очікує, що їхні ESG-дані можуть стати предметом аналізу не напряму, а як частина ризик-оцінки партнера.
Це особливо актуально для компаній, які працюють через холдинги, мають іноземних бенефіціарів або укладають довгострокові контракти з корпоративними замовниками в ЄС. Формально вони можуть залишатися поза сферою звітності, але на практиці отримуватимуть для обробки ті самі запитальники щодо показників викидів, практик наймання та різноманіття, прозорості ланцюгів постачання. Із середини 2025 року дедалі більше таких запитів надходить не лише від банків чи фондів, а й від великих клієнтів – як частина обов’язкової оцінки постачальників за власними ESG-протоколами.
Малому бізнесу не потрібна масштабна ESG-стратегія, важливо мати чітку та послідовну базу: зафіксовані принципи роботи з персоналом, підрядниками й ресурсами. Це можуть бути етичний кодекс, антикорупційна політика та інші локальні документи, які не лише існують, а й впроваджуються через навчання, внутрішні процедури та регулярний перегляд. Обов’язково потрібно визначити відповідальних за ESG-процеси, при цьому замість створення окремих посад доцільніше інтегрувати ESG-компетенції в наявні ролі, з урахуванням специфіки бізнесу.
Отже, питання не в тому, коли ESG стане обов’язковим, а в тому, коли партнери почнуть цього вимагати (якщо ще не почали). Компанії, які вже зараз розуміють логіку цих запитів і можуть спокійно пояснити, як саме вони працюють із ризиками, матимуть просту перевагу: їх обирають частіше. Зараз це може бути саме тим, що вирішує долю угоди заразом із ціною та якістю.
