Digital things, digital content and copyright: what is wrong with regulation in the digital environment? UKR

Анастасія Медведєва

Розвиток інноваційних технологій охопив майже всі сфери суспільного життя. Активне використання цифрового надбання створює нові процеси в структурі правової системи, оскільки відносини у цій сфері змінюються швидше, ніж створюється правове поле для їх регулювання.

Новації останніх років, спрямовані на врегулювання захисту прав на об’єкти в цифровому середовищі, зокрема цифрового контенту, призвели до встановлення трьох рівнів регулювання, що викликало більше питань, ніж вирішило.

Одним з найпоширеніших та затребуваних об’єктів цифрових технологій є цифровий контент, особливістю якого є його подвійна правова природа, де він одночасно може мати ознаки як речі, так і нематеріального блага, на яке поширюються майнові та особисті немайнові права автора такого контенту.

Для уникнення складнощів із визначенням потрібної договірної конструкції щодо обігу об’єктів у цифровій формі та прав на них розглянемо цю тему більш детально.

Цивільне регулювання цифрової речі

В межах регулювання цифрового середовища варто згадати про зміни, внесенні до Цивільного кодексу України («ЦК»), які доповнили перелік об’єктів цивільних прав новим видом об’єктів – цифровими речами. ЦК додатково закріплює, що об’єкти цивільних прав можуть існувати у матеріальному світі та/або цифровому середовищі, що обумовлює форму об’єктів, особливості набуття, здійснення та припинення цивільних прав і обов’язків щодо них.

Під терміном «цифрова річ» ЦК визначає благо, яке створюється та існує виключно у цифровому середовищі та має майнову цінність. Виходячи із змін до ЦК, всі цифрові речі, як об’єкти цивільних прав, поділяються на:

  • віртуальні активи;
  • цифровий контент;
  • інші блага, в розумінні заданого визначення.

Проте, конструкція такого визначення не зовсім зрозуміла, зокрема в частині наявності такої ознаки, як «майнова цінність». Якщо звернутися до визначення самої речі в ЦК – там така характеризуюча ознака відсутня.

З практичної точки зору також виникає цікаве питання, пов’язане з тим, як відрізняти благо цифрового середовища, яке має майнову цінність, а яке – ні, адже законодавець таких роз’яснень не передбачив, а правозастосовна база лише формується.

Наприклад, популярна бібліотека React наразі є повністю відкритою для безоплатного користування як в особистих, так і в комерційних цілях. Тобто, за законодавчою логікою ця бібліотека наразі не має майнової цінності, оскільки не передбачає наявності певного забезпечення. Водночас такий підхід не відтворює справжню сутність речей, адже в будь-який момент така бібліотека може набути майнову цінність.

Через такий неоднозначний підхід до регулювання слід бути вкрай обережними при укладанні правочинів щодо цифрових речей та приділяти значну увагу формулюванням у договорі, враховуючи правову природу того чи іншого об’єкта, для відображення істинної сутності правочину, а не керуватися лише буквою закону, який ще далекий від ідеалу.

Віртуальні активи

Раніше прийнятий Закон України «Про віртуальні активи» («Закон про ВА»), за основу якого покладені актуальні стандарти регулювання операцій із віртуальними активами міжнародної групи з протидії відмиванню грошей (FATF), спрямований на встановлення регулювання правовідносин, пов’язаних з обігом віртуальних активів в Україні. Закон про ВА визначає права та обов’язки учасників ринку віртуальних активів та відповідальність за порушення такого регулювання.

Відповідно до цього ж Закону, «віртуальний актив» означає нематеріальне благо, що є об’єктом цивільних прав, має вартість та виражене сукупністю даних в електронній формі. Віртуальні активи своєю чергою поділяються на групи:

  • Забезпечені – посвідчують майнові права, зокрема право вимоги на інший об’єкт цивільного права (гроші, цінні папери, майно чи майнові права тощо).

Наприклад: Криптовалюти, обмінний курс яких намагаються стабілізувати, зокрема примусово прив’язуючи їх ціну до звичайних валют або котирувань біржових товарів, будь-які стейблкоїни – USDT, BUSD тощо.

Практичний коментар:

Важливо розуміти, що забезпечений віртуальний актив ≠ забезпеченню виконання зобов’язання, адже під посвідченням майнових прав мається на увазі підтвердження права власника такого забезпеченого віртуального активу вимагати об’єкт забезпечення. Своєю чергою, об’єкт забезпечення віртуального активу є правочином, відповідно до якого такий віртуальний актив створено.

При цьому, хоча Закон про ВА й встановлює обмеження у використанні віртуальних активів, вони не вважаються законним засобом платежу на території України та не можуть бути предметом обміну на майно або послуги. Проте, вочевидь, таке обмеження не повинно стосуватись передачі об’єкта, яке слугує забезпеченням віртуального активу, його власнику.

  • Незабезпечені – не посвідчують жодних майнових чи немайнових прав.

Наприклад: Будь-яка криптовалюта не прив’язана до вартості резервного активу: Bitcoin, Ethereum тощо.

  • Фінансові – забезпечені цінними паперами або гривнею

Наприклад: Сек’юриті-токени, які є цифровим еквівалентом цінних паперів, таких як акції, облігації та інші фінансові інструменти, а також забезпечують власникам схожі права: отримання дивідендів, голосування в DAO та деякі інші функції, що притаманні цінним паперам.

Таким чином, віртуальні активи є специфічним різновидом цифрових речей, до яких окрім криптовалюти можна віднести також NFT, ігрові скіни тощо. При цьому Закон про ВА вводить в правове поле можливість укладати правочини, об’єктом яких можуть бути віртуальні активи. Це включає в себе можливість купувати, відчужувати, обмінювати віртуальні активи, отримуючи при цьому юридичний захист таких транзакцій.

Цифровий контент

2 березня 2024 року набрав чинності Закон України «Про цифровий контент та цифрові послуги» («Закон»), який регулює відносини між виконавцем та споживачем в рамках надання цифрового контенту та цифрових послуг, зокрема розробки контенту відповідно до специфікації споживача, надання цифрового контенту на матеріальних носіях для його зберігання тощо.

Відповідно до Закону, термін «цифровий контент» означає дані, які створюються і надаються в цифровій формі. Невичерпний перелік цифрового контенту включає в себе, зокрема: комп’ютерні програми, мобільні застосунки, відеофайли, аудіофайли, музичні файли, цифрові ігри, електронні книги тощо.

Закон визначає умови, в рамках яких відносини, щодо надання цифрового контенту підпадатимуть під його регулювання. Зокрема це стосується таких напрямків діяльності:

  • розробка цифрового контенту та/або цифрових послуг відповідно до специфікації споживача, тобто, на замовлення;
  • надання цифрового контенту на матеріальному носії (DVD, CD, USB-накопичувачі та карти пам’яті тощо) за умови, що носій використовується виключно для зберігання такого цифрового контенту;
  • надання цифрового контенту та/або цифрових послуг за умови надання споживачем своїх персональних даних.

Крім того, передбачені й низка виключень із сфери застосування Закону, серед яких, зокрема, наступні:

  • надання цифрового контенту, що входить до складу товарів із цифровими елементами або взаємопов’язаний з такими товарами й надається разом з ними за договором купівлі-продажу;
  • передача програмного забезпечення або надання доступу до програмного забезпечення на підставі безоплатної публічної ліцензії з відкритим вихідним кодом;
  • постачання цифрового контенту необмеженому колу осіб, крім випадків передачі цифрового контенту, який є частиною вистави чи показу певної події, засобами сигнальної трансляції тощо.

Отже, предметом регулювання Закону є не будь-які відносини між виконавцем та споживачем у цифровій сфері, а виключно відносини, щодо надання цифрового контенту, які при цьому не підпадатимуть під визначені Законом виключення.

Таким чином, Закон, по суті, виступає як спеціальне законодавство, хоча при цьому також містить низку визначень, що можуть бути застосовані загально. Більше того, Закон містить посилання як на ЦК так і на Закон України «Про авторське право і суміжні права» («Закон про авторське право»), про що мова піде в наступному розділі.

Надання цифрових послуг або цифрового контенту є предметом окремого договору, сторонами якого є виконавець та споживач, і такі правовідносини мають відповідати нижченаведеним суб’єктивним та об’єктивним критеріям і не завдавати шкоди правам третіх осіб.

«Суб’єктивні критерії» – встановлюються сторонами у договорі. До них відносяться, зокрема, наступні:

  • Відповідність опису цифрового контенту, його кількості, якості, функціональності, інтероперабельності, сумісності та інших ознак умовам укладеного договору.
  • Придатність для використання у визначених споживачем цілях, погоджених сторонами на момент укладення договору.
  • Надання разом з усіма додатками, принадлежностями, застосунками та інструкціями, включаючи рекомендації щодо інсталяції, згідно з умовами договору.
  • Надання у найновішій існуючій версії з подальшим оновленням, якщо інше не передбачено умовами договору.

«Об’єктивні критерії» – визначені положеннями Закону та усталеною практикою. До них належать такі:

  • Придатність для використання відповідно до мети, з якою зазвичай використовуються цифровий контент та/або цифрова послуга такого самого виду, з урахуванням технічних вимог, передбачених нормативно-правовими актами та/або нормативними документами.
  • Відповідність вимогам до кількості та якості, включаючи інтероперабельність, функціональність, сумісність, доступність, безперервність надання та безпечність використання, які є звичайними для цифрового контенту та/або цифрової послуги такого самого виду та на отримання яких споживач може обґрунтовано розраховувати.
  • Відповідність демоверсії цифрового контенту та/або цифрової послуги, що надавалася виконавцем споживачу для ознайомлення до моменту укладення договору.

Водночас відхилення від таких критеріїв не буде вважатись порушенням, якщо при укладенні договору сторонами було зроблено відповідне застереження та споживач прямо і зрозуміло висловив свою згоду на отримання цифрового контенту в такому виді.

В цьому аспекті важливо враховувати, що як для виконавця, так і для споживача у договорі важливо запобігти певним потенційним ризикам, нижче наведено лише незначний перелік пропозицій з цього приводу:

  • Передбачити максимальну деталізацію характеристик цифрового контенту, інакше, у разі виникнення спору, позиція виконавця буде слабшою за доводи споживача.
  • Додати до договору повний комплект супровідної документації та додатків, які надаються разом з цифровим контентом: приналежності, застосунки та інструкції, включно з рекомендаціями щодо інсталяції тощо.
  • Описати конкретні цілі, в рамках яких можна використовувати цифровий контент.
  • Якщо передбачається (і) надання старої версії цифрового контенту, та/або (іі) його продаж без подальших оновлень – це повинно бути прямо передбачено договором.
  • Уникати ситуацій, коли продана версія цифрового контенту суттєво відрізнятиметься від його демоверсії.
  • Уважно ставитися до публічної інформації, яка надається (зокрема, у рекламі та на етикетках), оскільки на основі такої інформації споживач може вимагати надання йому цифрового контенту у кількості та якості, які не передбачалися договором.

Проблематика IP

Сам обʼєкт цифрової речі можна вважати вираженням твору в цифровій формі, на жаль, Закон та інші нормативні регулятори цифрової сфери залишають поза увагою той факт, що цифровий контент одночасно може бути й інтелектуальним досягненням.

Постає питання: як співвідносити твір, що безпосередньо є цифровим контентом (відеогра, файл у хмарному сховищі тощо), і цифровим контентом, що є лише зовнішньою формою вираження твору (цифровий запис фільму на зовнішньому накопичувачі)?

Наприклад: ви придбали відеогру на платформі Steam, заплатили за цей файл та маєте фізичний доступ до неї. При цьому авторські права на гру, як твір, все ще належать видавцю відеогри. Ви маєте право грати в неї, можливо, розділите насолоду від гри із друзями, які завітали до вас у гості, але не можете копіювати та поширювати її в мережі без дозволу видавця.

Практичний коментар:

Аналогічні приклади можна навести і щодо програмного забезпечення, книг, серіалів тощо – в таких випадках ці твори виступають не лише об’єктами авторського права, а й цифровими речами.

Закон про авторське право передбачає, що авторське право і право власності на матеріальний об’єкт, в якому втілений твір, не залежать одне від одного, внаслідок чого відчуження матеріального об’єкта, в якому втілений твір ≠ відчуження авторського права на твір, і навпаки.

І тому, якщо предмет, на якому знаходиться цифровий контент як твір, має матеріальний характер (наприклад, зовнішній накопичувач), речові права на такий предмет та майнові права автора на цифровий контент існуватимуть паралельно і не залежатимуть один від одного. Але як бути, коли цифровий контент безпосередньо записується на віртуальному сервері або в пам’яті персонального комп’ютера? У такій ситуації матеріальним об’єктом, в якому втілений твір, вже буде сам цифровий контент.

Тобто цифровий контент може існувати як інтегральна частина матеріального обʼєкта (у випадку із зовнішнім накопичувачем), і незалежно від того, чи знаходиться він на зовнішньому накопичувачі, флешці тощо, його зовнішня форма вираження – бінарний код, є унікальним та неповторним результатом інтелектуальної та творчої діяльності людини.

Створення цифрового контенту програмою

Якщо із інтелектуальним досягненням людини ще можливо розпутати юридистику, то з цифровим контентом, створеним програмою, питання стоїть значно складніше. Закон про авторське право поклав початок регулюванню неоригінального об’єкта особливим правом sui generis.

Під терміном «неоригінальний об’єкт» якраз і мається на увазі об’єкт, створений комп’ютерною програмою на основі вихідних даних та існуючих об’єктів без безпосередньої участі та впливу людини.

Наприклад: ви можете надати ChatGPT певний запит та вектор роботи, а решта залишається вже за програмним забезпеченням та комп’ютерними алгоритмами. При цьому під час створення такого цифрового контенту необхідно дотримуватись авторських прав на побічні матеріали та дані, які використовуватиме ChatGPT в процесі генерування.

Водночас саме право sui generis на цифровий контент, згенерований ChatGPT, може бути відчужено шляхом укладення відповідного договору.

Генерування такого цифрового контенту не породжує особистих немайнових прав інтелектуальної власності на його результати для особи, яка зробила запит. Отже, визначити автора такого твору фактично неможливо. Цей аспект є неврегульованим і потребує додаткового дослідження для прояснення того, як регулювати такі відносини, адже технології не стоять на місці.

Висновок

Отже, цифрові речі та цифровий контент є невід’ємною частиною сучасного цифрового середовища, але їх правове регулювання все ще викликає численні питання. Цивільний кодекс України та нові закони намагаються вирішити ці питання, але стикаються з багатьма проблемами, такими як нечіткі визначення та неузгодженість з іншими нормативними актами. Зокрема, термін «майнова цінність» потребує подальшого уточнення для уникнення суперечностей.

Важливо також враховувати особливості регулювання віртуальних активів та цифрового контенту. Закон про віртуальні активи запроваджує певні правила, але обмеження на використання таких активів як засобу платежу ускладнюють їх правовий статус. Закон про цифровий контент та цифрові послуги деталізує відносини між виконавцями та споживачами, але залишає поза увагою важливі аспекти авторських прав.

Невирішені питання стосуються і взаємодії цифрового контенту з інтелектуальною власністю. Наприклад, цифровий контент може існувати як інтегральна частина матеріального об’єкта, але права на нього можуть належати іншій особі. Цей аспект потребує подальшого дослідження та врегулювання для забезпечення правової ясності.

Отже, поточне законодавство створює більше питань, ніж вирішує. Для досягнення належного регулювання цифрових відносин потрібні чіткі та узгоджені правові норми, які б відображали реальну природу цифрових об’єктів та відповідали сучасним технологічним викликам.

Джерело: Тhe page

In Focus